8 років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. На той час єдинобожжя у різних формах (християнство, мусульманство, юдаїзм) вже поширилося в тогочасному світі. Тоді на східнослов'янських землях, особливо у великих містах, поряд з язичниками існували спільноти християн, мусульман, юдеїв тощо. Постало питання вибору одного з єдинобожних віровчень як державного. Після довгих вагань Володимир Святославич разом з оточенням зупинив свій вибір на православ'ї — східної частини Римської (Ромейської) імперії, віровченні найвпливовішої наддержави тогочасного світу.
Безпосереднім поштовхом стали політико-династичні причини. Восени 987 року головнокомандувач східної візантійської армії Барда Фока, племінник імператора Никифора II Фоки, проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василію II Болгаробійці (976–1025 роки) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987–988 років. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був доданий ще один пункт — Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони «народ великий» (як записав один з тогочасних східних авторів).
Навесні 988 року 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царствену від народження сестру за варвара. Тому у липні 988 року Володимир взяв в облогу Корсунь, і протягом 9 місяців таки здобув його. Про це є згадка у Лева Диякона. Згідно з ним, узяття тавроскіфами Корсуня супроводжувалося «вогняними стовпами». Вважають, що мова тут іде про «вогненний стовп» поблизу Каїра, якого спостерігали 7-12 квітня 989 року. Версія Н. М. Богданової, що слово «ознаменували» вказує на доконану подію, допомагає вирахувати, що взяття Корсуня відбулося в березні 989 року. Уклавши в Корсуні шлюб з царівною, Володимир разом із дружиною повернувся до Києву, де почав насаджувати християнство.
Основні складові сюжетної лінії Корсунської легенди, у якій висвітлено події Володимирового хрещення, буквально збігаються з повір'ями, пов'язаними зі святим джерелом та чудотворною іконою Пресвятої Богородиці в селі Будятичі (ототожнюваних з місцем народження Володимира). Ця обставина свідчить про те, що в Будятичах функціювали легенди про Святителя Київської Русі. Доказом давності цієї легендарної традиції, яка не зазнала впливів кабінетного зацікавлення літописами, є відсутність прямого вживання імені Володимира.
Час і місце його особистого хрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, яке він здійснив відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датував 988-го року, описуючи його так:
« «І коли прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде…» А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається…» »
Щодо радості великої, то літописець, схоже, перебільшив. Християнізація в усій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком з загального правила і Київська Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через 100 років літопис зафіксував спалахи язичницького спротиву в Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів — поховальний — зберігав елементи язичництва аж до рубежа ХІІ-ХІІІ століть. Яскравим феноменом поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі ремінісценції знаменитого «Слова о полку Ігоревім» (кінець ХІІ століття): автор практично не апелював до християнської символіки, натомість розлого покликався на язичницьку, згадавши Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та інших
Немає коментарів:
Дописати коментар